Саме тут. Голокост у моєму місті

Міста переживають мови і звичаї своїх будівничих і переходять в руки наступних держав, ідеологій, поколінь. Чимало з нас мешкає саме у таких містах. Ми символічно успадкували більше, ніж одну історію, а подекуди стали спадкоємцями майже цілковитої зміни мешканців, конфліктних спогадів та ландшафтів насильства й провини in extremis. У 1941-43 роках фактично у кожному місті сталися переслідування і масові вбивства євреїв. Наші батьки й діди не вміли або не відважувалися задавати питання по місцю проживання: про адреси, які для когось стали останніми, про спільноти, яких більше нема, і про те, як вони моделювали тут своє майбутнє, як жили і як були знищені у наших містах. Ландшафти травми - це якоюсь мірою зяюча пустка, присутність відсутності, те, про що не знати, як говорити.

Відверта розмова про це у радянській Україні була немислима. Однак з розпадом СРСР, зі зміною поколінь і досвіду попередні "інсталяційні матриці пам'яті" (А. Ассман) виходять з ладу. Зараз великі та менші українські міста знову переживають струс раптової трансформації: війни, ментальної зміни і фізичного переміщення. Нічого уже не буде таким, як було, хоча зовні майже все залишається таким самим.

Що література може навчити нас про подібний досвід? Чи можна "стерти" пам'ять цілої спільноти? Як письменники та автобіографи опрацьовують травматичні спогади? Чи нова робота колективної пам'яті допомагає чи заважає глянути у вічі жаскому минулому? Відповідей все ще не маємо, але маємо щораз більш нюансовані питання.

"Єврейські дні" є публічною програмою для широкої громадськості і пов'язані з двома проектами Центру міської історії: літньою школою про єврейську історію і багатокультурне минуле, яка триває з 2010 року та ініціативою "Простір Синагог: єврейська історія, спільна спадщина та відповідальність" (у партнерстві з Львівською міською радою та Німецьким товариством міжнародної співпраці GIZ).

Зображення

Верхнє: Єврейські магазини у львівському гетто

Галерея: Ірина Середа