У рамках цього дослідницького фокусу ми зосереджуємося на соціальному і фізичному просторах міст, містечок і окремих районів, які сформувалися внаслідок досвідів і практик планування. Ця тема передбачає співпрацю й обмін між полями історії, соціології, історії архітектури та містопланування, щоби зрозуміти, в який спосіб змінюється уява про майбутнє міста, хто її формує та втілює, які ресурси для цього мобілізуються, які ідеї актуалізуються і стають основою для прийняття рішень. Через апелювання до експерток і професіоналів, їхнього спеціалізованого знання, а також просторових перетворень у результаті застосування цих знань, ми ставимо питання про те, чи можливо спланувати розвиток міста і перекласти абстрактні ідеї на мову простору. Проекти у рамках цього фокусу наголошують на ролі професійних середовищ, їхніх неформальних та формальних об’єднань, інфраструктур і інститутів у творенні модерного міста.
Хронологія досліджень цього фокусу охоплює період від середини ХІХ до початку ХХІ століття і попри те, що фокусується на Львові, включає ширші географії та вказує на важливість зв’язків для формування “спільнот знання”. Через вивчення середовищ, які виникли навколо архітектурної професії, ми прагнемо зрозуміти їхні зв’язки з різними аудиторіями, у тому числі із тими, хто приймає рішення у місті, і тими, хто у цьому місті живе. Ми ставимо питання про джерела експертності і те, що їх визначає у кожен конкретний момент часу. Врешті, нас також цікавлять інституційні тяглості й розриви, які відбуваються в часі політичних і соціальних змін.
Цей дослідницький напрям розвинувся з аналізу двох прикладів. Перший із них пов'язаний із найбільшим житловим масивом Львова – Сиховом, який у 1970-1980-х планували та будували як дім для 120 тисяч працівників південно-східного індустріального вузла. Цей проект поєднував перспективи архітекторів і планувальників із баченням мешканців і мешканок, які проживають це середовище, а також наповнюють його власними сенсами. Другий зосередився на Славутичі – місті, яке запланували і звели у надзвичайних умовах після аварії на Чорнобильській АЕС та у контексті політичних перетворень в СРСР. Вивчення Сихова і Славутича дало нам можливість переглянути межі відповідальності містобудівників, архітекторок й управлінців у (пост)радянському місті та прослідкувати включення нових дієвців у процес перетворення міського простору. Обидва проекти, а також напрацювання “Інтерактивного Львова” стали відправною точкою для зосередження уваги на групі професіоналів і професіоналок.
