Др. Богдан Шумилович
VHS, скорочено від Video Home System, був стандартом аналогового відеозапису на стрічкових касетах, розробленим у 1976 році компанією Japan Victor Company (JVC). Цей формат став найпоширенішим стандартом домашнього відео протягом усієї ери стрічкових носіїв у 1980-х і 1990-х роках. Поява VHS і VCR змінила звичний спосіб життя, надавши мешканцям гнучкість у визначенні часу для перегляду певних програм. Записані телепрограми, концерти чи фільми більше не були обмежені медійним потоком, контрольованим певною телевізійною компанією чи медіакорпорацією. Водночас поява кабельного телебачення ще більше розширила спектр медіаконтенту і надала споживачам більшу свободу вибору.
У соціалістичних країнах Європи розвиток цієї технології залежав від місцевих ідеологій, практик, регулювання та культури. Наприкінці 1980-х формат VHS став надзвичайно популярним для домашніх розваг і документування приватного життя. Однак особливістю історії медіа в соціалістичних країнах було те, що люди в цих суспільствах були менш схильні записувати програми, що транслювалися офіційними телеканалами (за винятком фільмів, музики та анімації), натомість були більш схильні шукати записи програм чи фільмів із Заходу. До того ж у соціалістичній Європі відео швидко стало символом інакшості, багатства та особливого статусу, чим посилило відмінності, які державна ідеологія прагнула нівелювати. Соціалістичні країни мали більш поблажливі регулювання щодо імпорту відеомагнітофонів та відеокамер, що нерідко робило їх каналами для нелегальної торгівлі такими медіа в СРСР.
Розповсюдження та використання VHS суттєво змінилося під час перебудови (1986-1991), коли відео стало поштовхом до заснування перших кооперативних підприємств, таких як відеосалони. У вересні 1986 року Рада Міністрів СРСР розпорядилася сприяти поширенню "технічних засобів", таких як музичні інструменти, відеотехніка, плеєри та відеокасети із записами найкращих творів класичного, радянського та зарубіжного мистецтва. Власне, це був початок легальних відеосалонів, які масово почали з'являтися після публікації Закону про кооперацію в СРСР у 1988 році. У таких відеопрокатних осередках/кооперативах можна було брати напрокат фільми, музику, телевізійні серіали та програми, відеоігри та інший контент. Як правило, відеопрокатні магазини працювали з клієнтами на умовах, узгоджених у договорі оренди чи контрактах, і розташовувалися в різних публічних просторах. Якщо в першій половині 1980-х років перегляд відео мав нелегальний характер і слугував соціальним залученням, найчастіше в колі близьких друзів, то під час перебудови ця практика перетворилася на публічний і легальний бізнес. Протягом десятиліття розповсюдження фільмів та аудіовізуального контенту відбувалося неофіційними каналами, зокрема через обмін між друзями, продаж на ринках та напівофіційну діяльність місцевих пунктів прокату. Така нерегульована діяльність посилювала принадність технології VHS, оскільки пропонувала задоволення, що виходили за рамки офіційного масового медіаконтенту, і асоціювала VHS з відмінною культурою, зокрема з культурою капіталізму.
VHS, як "технологія і культурна форма" (тут ми посилаємося на відому ідіому Реймонда Вільямса), являє собою фігуру переходу (від 1980-х до 1990-х років) у кількох різних значеннях:
- Це був набір практик, пов'язаних з конкретною технологією, її матеріальністю та використанням (наприклад, аматорська відеозйомка);
- Це було пов'язано з нелегальними підпільними практиками показу та перегляду відео (подібно до неофіційних виставок чи квартирних заходів);
- Це сприяло розвитку певної бізнес-моделі (ранніх кооперативів 1980-х і прокатних бізнесів 1990-х);
Воно популяризувало специфічну медіаестетику (на межі між аматорськими практиками та професійним використанням), глибоко вкорінену в культурі пізнього соціалізму.
У цьому контексті VHS слугує всеосяжним медіумом соціальної трансформації, що висвітлює ключові аспекти свого часу: відчуття тимчасовості, неминучості змін і плину часу — характеристики, притаманні епосі, що перебуває у стані трансформації. Як приватний медіум, VHS також викликає асоціації з приватним життям певного часу, переплетеним з окремими практиками та появою нової соціальної реальності.
У фокусі дослідження — проведення серії інтерв'ю, які стануть основою для усної історії про VHS у Львові (Україна); дослідження андеграундних практик показу і перегляду та поширення технології у 1980-х роках; вивчення ролі VHS у перехідній економіці (1980-1990-ті роки). Ми складемо мапу просторових міських практик використання відеомагнітофонів, включно з прокатом, кооперативами, відеосалонами тощо, а також дослідимо зв'язок між новими відеотехнологіями та старими естетичними моделями наприкінці 1980-х і 1990-х років.
Пов'язані події:
- Семінар "Людина з (кіно) апаратом – спільнота з (медіа) уявою"(2021) – презентація Марії Стоянової, яка працює з VHS як медіумом та культурною формою
- Онлайн-лекція Кшиштофа Свірека "Соціальне життя приватної технології: кар'єра VHS як перехідного медіа д-ра Кшиштофа Свірека" (2021) в рамках проєкту "Міські фрагменти: простір, медіа та візуальність" (Центр міської історії та Інститут Адама Міцкевича)
- Публічна лекція д-ра Кшиштофа Свірека та Юлії Коваленко в рамках Дня домашнього кіно в Центрі міської історії (2019)
Зображення
Верхнє: кадр з відеоархіву Віктора Неборака // Міський медіаархів Центру міської історії
