Дослідницький фокус Центру пов'язаний з візуальними практиками та історичними чи соціальними способами бачення. Дивитися — це дія, яка полягає у спостереженні та визнанні навколишнього світу у дещо спонтанний (природний) спосіб під час наших повсякденних рутинних справ. У той же час, бачити — це активне надання значення тому світу з більш навмисним і направленим відчуттям. Завдяки баченню ми навігуємо в соціальних відносинах і значеннях; бачення — це практика, подібна до говоріння, письма чи співу. Джонатан Крейрі намагався узгодити напругу між баченням і поглядом, використовуючи концепцію технік спостерігача. Цей підхід перетворює тих, хто одночасно дивиться і бачить, на активних учасників історії та творців нових епістемологій.
Історичний розвиток спостерігача наголошує на тому, що проблематика, пов'язана із баченням, переплітається з динамікою соціальної влади. Бачення передбачає вивчення інтерпретації і залучає нас до динаміки влади. У XIX-XX століттях спостерігач став центральною фігурою в розвитку дискурсів і практик, які визначали бачення як фізіологічний процес всередині тіла. Присутність спостерігача можна помітити в таких місцях, як галереї, музеї, кінозали чи відеосалони кінця 1980-х – початку 1990-х років. Практики погляду і бачення, що виникли у пізньорадянський період, відрізнялися від попередніх епох, пропонуючи глибше зрозуміти специфіку соціалістичної модерності. Ці практики створюють візуальні режими, також відомі як скопічні режими, що охоплюють умовності, практики та системи, які регулюють створення, розповсюдження та споживання візуальних репрезентацій у певних суспільствах та культурах. Історик Мартін Джей визначає візуальний режим як сукупність норм, що впливають на сприйняття, диктуючи, як вести спостереження і за чим спостерігати в певному культурному контексті. Науковці сходяться на думці, що норми, правила і технології, які формують створення, розповсюдження, інтерпретацію і розуміння зображень, є контекстуально і часово зумовленими. Інституційні процедури, міські звичаї та національні традиції впливають на те, як люди взаємодіють з візуальною інформацією і у який спосіб передають значення через зображення.
Засоби візуального представлення, їхня структура та методологія створення слугують важливими джерелами для аналізу та дослідження соціальної історії медіа, а також практик, що розвиваються довкола них. Такий підхід передбачає необхідність вийти за межі власне образу та залучити до вивчення його матеріальні складові. Тому ми робимо значний акцент на технологічному вимірі. Уважно розглядаючи телевізійний наратив чи фотографію зі сімейного альбому, важливо не лише розпізнати зображений зміст, але й осягнути динаміку роботи професійної телестудії чи важливість володіння простим аматорським кіноапаратом у певну історичну епоху.
Говорячи про історичні чи соціальні способи бачення, важливо зосередитися на виробництві та споживанні зображень у певному хронологічному та територіальному контексті. Професійні фотографи та фотографи-аматори, їхні організації та мережі, національні та міжнародні рухи з обміну технологічним досвідом, фотовиставки та конкурси, ринок художніх та медійних фотографій є важливими формами соціальної організації виробництва фотографій та суспільного життя. Різноманітність позиціонування фотографів у суспільних відносинах призводить до розмаїття їхніх соціальних ролей. Виходячи за межі більш ексклюзивних ролей творців мистецтва та представників мистецької еліти, фотографи також можуть виступати в ролі соціальних критиків і промоутерів змін, громадських активістів, підприємців і бізнесменів, рекламників і пропагандистів, дослідників і хроністів, а також аматорів і тих, хто практикує техніку "зроби сам". Дослідження біографічних траєкторій, освітнього та соціального походження фотографів може бути ключовим для розуміння соціальних аспектів фотографії. Зосередження на зв'язках, комунікації та інституційних структурах фотографів — це ще один спосіб вивчення фотографічних практик як соціального явища.
Кожен дослідницький проєкт у цій сфері (аматорське кіно, фотографія на заводі, візуальна ремедіальність, чи відеопрактики) розглядає окремий аспект візуальності, а саме місця сприйняття, виробництва чи регулювання. Акти спостереження і розглядання, як індивідуальні, так і публічні, а також створення зображень аматорами чи професіоналами, переплітаються з соціальними ролями творців, наприклад, в індустріальному середовищі, і культурною уявою, представленою в офіційних заявах. Ми зосереджуємося на вивченні історичних змін у технологіях, уяві та політиці, а також на тому, як вони впливають на трансформацію візуальних практик і чутливості.
