Публікації про Центральну Азію

Пропонуємо огляд книг, які можуть стати важливим внеском до досліджень Центральної Азії, урбанізму, орієнталізму і ґендерних студій. Вони пропонують складні і часто недооцінені точки зору на зміщення динаміки влади у радянському Узбекистані і в навколишньому регіоні. Ці праці базуються на ретельному архівному дослідженні російськомовних і узбецькомовних джерел та ілюструють прогалини між радянським баченням, пропагандою і реальністю, які сформувалися через непередбачувані реакції різних соціальних груп на радянську політику в Узбецькій РСР. Автори підкреслюють «побут» як епіцентр радянського плану у країнах Центральної Азії. Це, зокрема, проявляється у екзистенційному просторі «осучасненого узбека» у першій книзі, а у другій ідеться про «звільнений» образ узбецької жінки. Обидва процеси представлені як такі, що покладаються на позицію есенціалізму, орієнталізму і непоінформованості органів влади про місцеві традиції і побут. Книги визначають, як використання формальних і позбавлених контексту рис слугувало для представлення і підсилення уявної нації узбеків у радянській історії. Обидві точки зору також допомагають осягнути контекст Центральної Азії загалом. Обговорюється, як саме Узбекистан, а особливо Ташкент, подають «приклад», як іти шляхом прогресу, який вказали більшовики для інших республік та колоніального світу.

Ташкент:карбування радянського міста, 1930–1966, Пол Стронскі

Автор зачіпає обширний період радянської урбанізації у Центральній Азії, що дозволяє вказати на важливі зміни, а також на певну тяглість формування радянського Ташкенту у містоплануванні і архітектурі. Стронскі хронологічно досліджує різні підходи до радянського Ташкенту, від навколо-колоніальних ранніх підходів до міжвоєнних років і їх наслідків. Війна і масштабний землетрус 1966 р., зокрема, переорієнтували долю міста. З масовим напливом людей, інституцій і важкої промисловості, які евакуювали до міста, міська структура змінилася до невпізнаваності, порівняно з первісними планами. Праця розглядає різні точки зору, серед яких місце і роль «нативізації», коли попри свою обіцянку привести узбецький народ до процесу творення «сучасного» міста, насправді вони практично не мали голосу у визначенні планів. Попри високу концентрацію містопланувальних установ у місті, ключові рішення рідко приймалися саме узбецькими органами, а навіть такими, що були далекі від розуміння місцевої специфіки. Аналогічно, попри спроби забезпечення масового житла, яке б підходило під місцеві кліматичні умови, а також попри ідею нової радянської людини, радянські узбеки не були основними отримувачами нових домівок. Багато з них обирали більш знайомі і традиційні житла, в околицях махалли, іноді за власним бажанням, щоб зберегти існуючі соціальні зв’язки. До того ж, досліджується роль жінок і загальна зміна порядку соціальних відносин у міському просторі. Ілюструється, як формальне звільнення в результаті вилилося у неоднозначну роль жінки у публічному і приватному середовищі, коли вдома жінки-героїні і стахановки переживали страшенну ганьбу, та неповні свободи на публіці. Система освіти, гігієни і медицини також диктували радянську міську політику. Зрештою, міський простір був основним механізмом виховання нової радянської людини, чоловіка і жінки, з новими радянськими цінностями і способом життя. Нерівність між офіційним утопічним баченням на місцях, брак належного узгодження і управління перетворює історію творення радянського Ташкенту не тільки на історію панування радянської влади, а й на історію про домовленості, урівноваження і активні протести.

Імперія в паранджі:ґендер і влада у Центральній Азії сталінських часів, автор – Даглас Нортроп, Видавництво Корнеллського університету, 2004 (1-е вид.) – це комплексне дослідження більшовицької політики у молодій узбецькій радянській республіці 1920-1940-х р.р., коли основний акцент був навколо політики проти ізоляції жінки і проти паранджі. Йдеться про те, що стало відомо як "Напад" (hujum) 1927 р., а далі розвинулося як національна політика за гендерну рівність до 1950-х р.р. Ця політика спонукала узбечок відмовитися від паранджі і чачван, щоб виглядати більш по-радянськи. Автор досліджує різні російські і узбецькі джерела, з яких виводить загальний аргумент про хоч нав’язливі, але все одно ілюзорні спроби сформувати радянський образ узбецької жінки. Творення сурогатного пролетаріату сталінського режиму, а відтак, серйозні важелі у просуванні вперед до комуністичного майбутнього, залишається стратегічним баченням. Скасування паранджі ніколи у повній мірі так і не виконується, натомість спонукає до посилення існуючого опору ісламського патріархату і екстремізму. Це призводить до певних логічних наслідків для детальних суспільних смислів. Релігійні, класові і ґендерні конфлікти досліджуються у контексті радянської влади, яка намагалася сформувати підтримку серед узбецького народу. Нортроп розмірковує про офіційну державну риторику і аргументацію. Що важливо, автор подає цю тему як кардинально важливу для радянського представлення за кордоном як антиколоніальної влади. Роблячи основний акцент на кампанії hujum у Центральній Азії, радянська влада згладжувала риси, які були парадоксально відмінні і однаково схожі до європейського колоніалізму. Звільнення жінок і боротьба за ґендерну рівність у більшій кількості сфер життя були також боротьбою проти так званої відсталості узбецького мусульманського суспільства.

Нагадуємо, що бібліотека працює з понеділка по четвер із 10.00 до 18.00, у п’ятницю – з 10.00 до 17.00. Приходьте!

Огляд підготувала Дінара Сатбаєва

Зображення

Верхнє: Центр міської історії